Преподобний Іов, ігумен Почаївський, чудотворець

Преподобний Іов, ігумен Почаївський, чудотворець (у миру Іван Желізо), народився в середині XVI століття на Покутті в Галичині. У віці 10 років він прийшов у Преображенський Угорницький монастир, а на 12-му році життя прийняв чернецтво. З юності преподобний Іов був відомий великою побожністю, строгим подвижницьким життям і рано був визнаний гідним священного сану. Близько 1580 року, на прохання відомого поборника Православ’я князя Костянтина Острозького, він очолив Хрестовоздвиженський монастир біля міста Дубно і керував монастирем понад 20 років в обстановці гонінь, що наростали на Православ’я з боку католиків та уніатів.

На початку XVII століття преподобний пішов на Почаївську гору й оселився в печері неподалік від давньої Успенської обителі, славної своєю чудотворною Почаївською іконою Божої Матері. Браття обителі, полюбивши святого пустельника, обрали його своїм ігуменом. Преподобний Іов, ревно виконуючи обов’язки настоятеля, був лагідний і поблажливий з братами, сам багато працював, садив у саду дерева, зміцнював греблі біля монастиря.

Великі події часто відбуваються на вершинах гір. На Почаївській горі в XIII столітті слід Своєї стопи залишила Богородиця. Незабаром на місці Її явища виник монастир. У XVI столітті ігуменом Почаївської обителі став чернець, на ім'я Іов. У миру його звали Іваном, на честь Хрестителя і Передвісника Христового. У чернецтві — Іовом, на честь багатостраждального біблейського праведника. У своєму житті він зумів об’єднати «довготерпіння багатостраждального прабатька» і «Хрестительську стриманість». Після його блаженного упокоєння не лише цілюще джерело і чудотворна ікона притягують на Почаївську гору тисячі паломників, але і нетлінні мощі святого Іова.

Це не Синай в Єгипті й не Єрусалим в Ізраїлі. Це — Почаїв на Волині. Жаль, якщо ти живеш в Україні й жодного разу не дивився на безкрайнє піднебіння з висоти Почаївської гори. І зовсім вже соромно, якщо ти знаєш багато про те, що відбувається вдалині та зовсім не знаєш про святині, що знаходяться поруч.

На самому нижньому рівні — рівні відчуттів — смерть пов’язана із запахом. Важкий і солодкувато-задушливий, це, здається, він заставляє тих, що знаходяться в будинку, де лежить небіжчик, розмовляти пошепки. І ще холод. Людська плоть, що завжди зустрічає тебе теплом при поцілунку або рукостисканні, по смерті обпалює млявою холодністю мармуру.

Теплота і пахощі далекі від звичайної смерті, як далекий січень від серпня. Теплота і пахощі — це імена молитви. Молитва гріє душу і пахне, як кадильний дим. Якщо я взнаю, що чиєсь тіло і після смерті залишається теплим і благовонним, про що це говоритиме? Про те, що душа, що жила в цьому тілі, продовжує молитися Богові. Про те, що ця душа в дні земного життя так гаряче прагнула до Христа і так тісно з Ним з’єдналася, що навіть плоть, цей важкий одяг і груба оболонка, просочилася святістю і не хоче гнити після розлучення з душею.

Я говорю про Іова Почаївського. Про нього важко сказати: «Він помер». Точніше сказати — «Його душа покинула тіло три з половиною століття тому — в 1651 році». А прожив він на землі 100 років, з яких 90 років був ченцем! Такого ігумена на Почаївській горі не було ні до, ні після Іова. Втім, що я говорю. Він і зараз залишається ігуменом свого монастиря, і у нього до цього часу можна брати благословення.


Через вісім років після своєї кончини Іов з’явився Київському митрополитові Діонісію і сказав, що Бог бажає «прославити його кістки». Митрополит не звернув увагу на сказане ні після першого, ні після другого (!) бачення. І лише після третього разу, коли преподобний спожив загрозу, довелося митрополитові збиратися в дорогу і їхати в монастир Почаївський. Зцілення і чудеса почалися відразу, як тільки могила праведника була розрита і труну витягували із землі. І ще пролунали пахощі. Сильне і тонке, дивне, нерукотворне. Святе тіло поклали поряд з печерою, в якій Іов проводив багато днів, вправляючись в безперестанній молитві. Осіння пам’ять преподобного збігається з пам’яттю Печерських отців Далеких печер. Наслідуючи цим родоначальникам українського чернецтва, Почаївський ігумен любив печерну самоту і розумне предстояння перед Богом. Один зі співів служби Іову говорить наступне: «Відкрий вуста твої, печера кам’яна, і скажи нам, як часто потоки сліз Іова змочили тебе? Як його зітхання стін твоїх не розірвали? Як світло Божественне тебе не обпекло? Як Ангели з подвигів Іова дивувалися?».

Світло Божественне дійсно осяювало тісну печеру. Це бачив одного дня один з учнів Іова. Це був той же вогонь, одягненим в який стояв при служінні літургії Сергій Радонежський. Це було те ж світло, яким сяяло обличчя Серафима при бесіді з Мотовиловим. Це було світло Фаворське, світло благодаті, дарованої оновленому людству.


Цікаво, що прізвище Іова було Залізо. Своєю твердістю і постійністю в добрі преподобний своє прізвище виправдав. Навіть, думаю, якби й справді було в Іова залізо замість плоті й кісток, то потерлося б і скришилося залізо раніше 100 літнього віку. Людина слабка, але його гнучка слабкість може бути довговічніше за твердість мертвої речовини.

Від довгого стояння на молитві, від безупинних і багатолітніх праць в преподобного хворіли ноги. Спочатку набрякали, потім покривалися ранами. З часом рани починали гноїтися і кровоточити. І ось тепер це тіло, яке колись відставало від кісток, яке раніше смерті убивалося працями, лежить поряд з місцем своїх подвигів і благоухає. Його нетлінну руку можна поцілувати. Вона тепла, і якщо тобі буде страшно, то зовсім не через те, що ти торкаєшся до мертвого, а через те, що ти грішний, а Іов святий. На іконах він тримає сувій, на якому написаний вірш з 15-го псалму: “Ти не залишиш душі моєї в пеклі та не даси святому Твоєму побачити тління” (Пс. 15:10). Він дуже сильний, Іов Залізо. Це добре знають демони. Коли ігумен кілька разів в році покидає місце свого спокою, коли він на плечах священнослужителів у свята обноситься на хресному ході довкола свого монастиря, демонське полчище ридає на багато кілометрів довкола.



Але не лише тому сильний Іов. Він сильний тому, що здатний пробити пролом в найнеприступнішій фортеці — у звичному бездуховному людському світогляді. На звичайне життя з її жалем і задоволеннями, на сенс життя, на смерть, що царює нині, і на майбутнє загальне воскресіння людей після знайомства з Іовом починає дивитися інакше. Холод вмираючого життя і його гріховний сморід хоч ненадовго, але відступить. Захочеться теж ожити, потепліти від молитви й запахнути святістю.

Беручи діяльну участь у захисті Православ’я й українського народу, преподобний Іов був присутній на Київському Соборі 1628 року, скликаному проти унії. Після 1642 року преподобний Іов прийняв велику схиму з ім’ям Іоан. Іноді він зовсім зачинявся в печері на три дні або на цілий тиждень. Ісусова молитва була безперервним ділом його лагідного серця. За свідченням учня й укладача життєпису преподобного Іова Досифея, один раз під час молитви преподобного печеру осяяло небесне світло.

Помер преподобний Іов в 1651 році, проживши понад 100 років, після п’ятдесятилітнього керування Почаївською обителлю. 28 серпня 1659 року відбулося прославлення преподобного Іова. Пам’ять преподобного Іова Почаївського згадується 19 травня та 10 листопада, знайдення мощей – 10 вересня (нов. стиль).